A, собственно, что такое класс? Это сорок душ, сорок разных характеров. А за этими сорока душами - сорок разных семей, и каждая семья со своим укладом, и каждый уклад посеял свое, доброе или худое, в душе ребенка.

В 1941 году мы эвакуировались. А потом вернулись [в Запорожье] в ноябре 1945 года. Когда приехали, это был сплошь разрушенный город, одни только руины. И мальчишки моего возраста (к чему я был совершенно не готов) играли в этих руинах в войну. Кидали друг в друга кирпичами, если кто попадал — очень радовался. Это дети войны. Когда война идет, все звереют. И взрослые, и дети. И дети играли в такие зверские игры.

В газетах сообщалось, что по предложению выдающегося сталинского соратника Постышева вводится новый праздник — Новый год с елкой. [...]

Мама сказала:
— Вот, Толя, какой ты везучий. Только пошел учиться — построили тебе новую школу, открыли агростанцию и ДТС, ввели елку, даже асфальт вам проложили, — только учитесь. Ты пользуйся этим и учись, но только читай побольше, читай и читай, в книгах — мудрость.

Однако очень скоро выяснилось, что в книгах не все мудрость. Как-то на уроке нам велели раскрыть учебники на странице с портретом Постышева и эту страницу вырвать: Постышев оказался врагом народа.

И его расстреляли, хоть он и елочку принес. Для наших детских мозгов это было потрясением, но нам и сообразить не дали, сразу сделали это системой, чем-то обыкновенным и привычным. То велели вырывать новые страницы, то — густо замазывать чернилами какие-то строчки и имена. Портить учебники — это было даже весело, это всем ужасно понравилось [87].

А я вважаю, що справжній чоловік народжується воїном.

— Дурня! — заперечив я. — Не воїном, а людиною. Істотою, що мислить і відчуває. Яка так, як і жінка, має право боятися смерті, болю і приниження. І навпаки: пора б уже виростити чоловіків, які бояться убивати, робити комусь боляче і принижувати когось. Чоловік має право бути пацифістом, ненавидіти війну, не хапатися за зброю, берегти себе і уникати вбивства інших людей в ім'я яких би там не було цілей, крім крайніх випадків, коли треба і доводиться навіть ціною свого життя захищати свою родину від бандитів, від зовнішніх ворогів і від своєї держави, яка буває гірша за зовнішніх ворогів. Але якийсь перший-ліпший авантюрист, кочівник по гарячих точках чи просто слухняний виконавець, готовий убивати чи хоч бути убитим за наказом, за шматок якоїсь території, за високу ідею, за те, щоб примусити когось жити по-нашому, за гроші, за ордени чи заради свого задоволення, якої б статі він не був, він для мене взагалі не зовсім людина [102].

Один мудрий американець казав, що можна довго обманювати небагатьох людей, можна недовго обманювати багатьох, але не можна безкінечно обманювати всіх. Він помилявся. Наша практика показала, що всіх якраз можна обманювати без кінця. Обманутих можна було б і пожаліти, але вони, обманюючись самі, готові признати ворогами тих, хто обману не піддається [92].

[Ж]одних двадцяти восьми героїв-панфіловців не було, їх усіх придумав журналіст Олександр Кривицький, якого я особисто знав як великого брехуна. [...] Він був фантазер не гірше нинішніх, а коли був би живим, охоче розповів би нам про двадцять вісім розіп'ятих хлопчиків.
[...]
— Гаразд, — сказав він, — ну, припустимо, все було, як ви кажете. Припустимо, двадцяти восьми панфіловців не було, але навіщо ви все це розповідаєте?

Я знизав плечима. Що ж тут незрозумілого? Народ же мусить знати правду, що і як було насправді.

— Дурниці це все, — сказав він. — Народ мусить знати. Та нічого він не мусить. І що цікавіше за все, не хоче він знати вашої правди. В світі ілюзій жити набагато цікавіше. І ваша справа, якщо ви письменник, не викривати давні міфи, а створювати нові [103].